МОЄ ЖИТТЯ У СПОГАДАХ І РОЗДУМАХ

(Пам’ятні фото)

Народилась я на Волині у місті Здолбунові (тепер це Рівнен­ська область України, тоді була Польща) 18 квітня 1924 року. Батьки: Ольга Омелянівна (з дому Комарова), Хома Сергійович Безюк-Савчук. Старша на 9 років сестра — Зінаїда. Я горджусь своїми батьками, простими людьми, невтомно працьовитими, кришталево чистими і порядними, щиро вдячна їм та сестричці за все, а передусім за злагоду, любов, щирість дружніх відносин, які були в нашій сім’ї. Думаючи про маму, згадую Яна Амоса Коменського, який так правильно сказав про відмінності між освітою — розумом — мудрістю. Мама була доброю, лагідною і мудрою. Вона мала чітку шкалу цінностей, тому вміла гідно і спокійно переживати матеріальні втрати, різні негаразди, а їх було вдосталь. Головним у її поведінці з дочками, а потім із зятя­ми та онуками була — довіра.

У день четвертих уродин я отримала в подарунок гарно ілюстровані невеличкі книжечки українських казок і оповідань. Я їх скоро вивчила напам’ять і, гортаючи сторінки, вдавала, що читаю, а невдовзі справді навчилася читати. Взявши з етажерки якусь книжку чи зошит, я кружляла вулицею і говорила подру­гам, що ходжу до школи. Вони бігли питати у мами, чи це прав­да, ставлячи її у дуже незручне становище. Не пам’ятаю, щоб я колись пізніше приписувала собі те, чого не робила, видно, це ба­жання вчитися було надзвичайно сильним.

У шість років мене прийняли в перший клас початкової 4-річної української школи, а вже через декілька днів перевели в другий клас. В п’ятому-сьомому класах я вчилась у польській школі, в 1937–1939 рр. — в першому і другому класах польської гімназії, в 1939–1941 рр. — у сьомому і восьмому класах українсько-російської десятирічки.

Потім була війна і німецька окупація. В Здолбунові відкрили українську гімназію, але через два місяці її закрили. Я пра­цювала в земельному відділі, рятувалась від відправки на роботи в Німеччину, як і всі, жила надією на швидке закінчення цієї страшної війни і мріяла про день, коли знову сяду за шкільну парту. Щоб час не був повністю втрачений, вирішила вчитися самостійно за шкільними підручниками. Однак сили волі вистачило мені тільки на системне, крок за кроком, вивчення літера­тури, чому сприяло те, що я мала доступ до прекрасної бібліо­теки російської класики в одного вчителя-художника.

Далі було скорочене навчання в дев’ятому-десятому класах, і 1945 року я отримала атестат про середню освіту. Новий етап у моєму житті — львівський — почався 1946 року, коли я стала студенткою слов’янського відділення філологічного факультету Львівського університету. Про існування слов’янського відділення я довідалась випадково і вдячна долі за цей «випадок», про що вже не раз говорила і писала, згадуючи професора Іларіона Семеновича Свєнціцького. З двох наявних тоді спеціалізацій я вибрала чеську мову і літературу, правда, спочатку пробувала паралельно складати іспити і з полоністики.

Коли я вперше в 1960 р. приїхала до Праги на «літню школу» (яка це була величезна радість!), мені сказали: «Vy pěkně mluvite česky, jenom trochu archaicky». І справді, Микола Антонович Пушкар нас ретельно вчив чеської мови і знав її дуже добре, але він закінчив Празький університет і покинув Прагу ще в 1925 р. Звісна річ, коли б ми були по-справжньому уважні, то всі нюанси часових мовних змін могли б відчути, вслухаючись у мову Степана Володимировича Масляка, який познайомив нас з чеською літературою і чеським культурним життям міжвоєнного періоду. Поет, перекладач, філософ, музикознавець, втілення мистецької богеми і великий ерудит, він не здатний був втис­нутись у рамки викладача. Йому легше було перекласти лібрето опери, романи Я. Гашека, Івана Ольбрахта, К. Свєтлої, ніж напи­сати звичайнісіньку програму або звіт про свою педагогічну роботу.

       

 Були тоді в університеті яскраві особистості, про кожну з яких цікаво було б розповісти, але для нас — славістів — головною постаттю був професор Іларіон Семенович Свєнціцький. Навчан­ня в університеті почалося для нас зі «Вступу до слов’янознав­ства» як у прямому значенні назви курсу (основ вивчення історії, культури, побуту слов’ян), так і в переносному.

Лекції Іларіона Семеновича, його обличчя патріарха і живі іскристі молоді очі, його увага і повага до молоді захопили мене з перших днів навчання, і в полоні цих почуттів я перебувала усі п’ять років. Професор читав нам курси історії староболгарської літератури, сербохорватського письменства, палеографії в Музеї українського мистецтва, під час яких знайомив нас з красою рідкісних рукописних творів. Всі ці лекції були чимось винят­ковим, незвичним, зовсім не подібним на інші заняття. Коли І. С. Свєнціцького звільнили з посади директора музею, який він сам створив, ми приходили на лекції до нього додому, в його тісний від книжок і картин, прохолодний, затишний кабінет, а залік складали в садку біля будиночка.

1951 року я закінчила університет. Мій диплом був звичай­ним, синеньким. За всі роки навчання я мала лише п’ятірки, але на п’ятому курсі отримала трійку з філософії. Я не була єдиною з круглих відмінників, яким тодішній проректор і завідувач ка­федрою філософії поставив трійки. Це повторювалось рік у рік. На потіху тим, хто не отримує червоного диплома, хочу сказати, що в моєму житті не було ситуації, в якій би мені його забракло.

Рекомендації в аспірантуру мені не дали (бо це залежало від того ж проректора), а призначили на роботу в сільську школу в Тернопільській області. Професор І. С. Свєнціцький, якого тоді вже усунули з посади завідувача кафедрою, взяти мене до себе в університет не міг. Однак, саме тоді було відкрито Західний науковий центр АН УРСР і був великий набір до аспірантури з різних спеціальностей. Академік М. С. Возняк та професор І. С. Свєнціцький порекомендували мені вступати на спеціальність «Чеська література». Туди на одне місце було 5 претендентів.

У жовтні 1951 р. я стала аспіранткою Інституту суспільних наук АН УРСР. Тому що мій керівник І. С. Свєнціцький завідував відділом мовознавства, я — літературознавець — опинилася в цьому відділі. І це мало свої переваги. Відділ мовознавства зна­ходився окремо від інших відділів і адміністрації інституту — в сусідньому будинку, що давало певну свободу, яку, до речі, Іларіон Семенович ревно відстоював для своїх аспірантів. Тут можна було багато чого навчитись, була хороша, порівняно спо­кійна атмосфера, молодь інституту творила дружній гурт і в ме­не з’явились нові друзі: Уляна Єдлінська, Ярослава Закревська. Марія Вальо, Валентина Карпова. В моєму розпорядженні був кабінет професора — вузька, маленька кімната з одним столом, за який сам Іларіон Семенович, буваючи у відділі, ніколи не сідав. Мені тут добре працювалось.

З Іларіоном Семеновичем я спілкувалася, приходячи до нього додому, і це завжди було для мене святом. Професор зустрічав мене привітно, пильно дивився на мене і пізнавав, коли я нездужала, як би я це не намагалася приховати. Він ставився до мене дуже чуйно, був мудро вимогливим і відверто радів з кожного мого успіху. Пам’ятаю, з якою гордістю Іларіон Семенович показував усім відгук на дисертацію, який я отримала зі Словацької АН (тоді це була велика рідкість).

Коли в мене народився син, Іларіон Семенович подарував мені свою прекрасну працю «Душа дітини (Уваги для родителів і вихователів)», видану у Львові 1929 року. Її обов’язково треба було б перевидати в наш час.

На жаль, я не вміла тоді скористатися з багатогранної науко­вої діяльності професора, з того нового Слова, яке він сказав у різних ділянках мовознавства, літературознавства, мистецтво­знавства. Я могла сприйняти тільки загальні принципи, якими він керувався в житті, в науковій і педагогічній роботі, спочатку емоційно, а потім, в міру здобуття власного досвіду, все більш свідомо осмислюючи їх вагу. Своїм прикладом він дав мені розу­міння того, що можна і треба залишатись самим собою і працю­вати, як би не складались зовнішні обставини.

         

Для кандидатської дисертації я вибрала тему «Закарпатська Україна в творчості Івана Ольбрахта». І. С. Свєнціцький не займався новітньою літературою, але не в його принципах було нав’язувати учням свої інтереси. Тому він попросив С. В. Масляка консультувати мене і віддавав йому гроші, які отримував за керівництво аспіранткою.

Творчість Івана Ольбрахта, закарпатська тематика в чеській літературі залишалися й після захисту дисертації темою моїх до­сліджень на довгі роки, хоча постійно з’являлись і нові зацікав­лення.

Роки аспірантури не були безжурними і легкими, проте дава­ли радість творчої праці, були багатими на враження і дружні стосунки. Університетський і академічний набір в аспірантуру 1951 р. дав цілу плеяду видатних вчених. Особливо фізики, ма­тематики, природознавці дуже швидко після кандидатських захистили докторські дисертації, стали професорами, директо­рами інститутів, академіками. А тоді, коли ми разом слухали лек­ції, дружньо допомагали один одному під час складання кандмінімуму, — це була дуже хороша, інтелігентна і весела компанія. Ще на вступних іспитах до аспірантури я познайомилась з гео­логом Романом Копистянським, який в 1952 р. став моїм чоло­віком — другом на все життя.

У жовтні 1954 року я закінчила аспірантуру і з рекомендованою до захисту дисертацією опинилася без роботи. Почалось принизливе ходіння в її пошуках. Іларіон Семенович, хоч переживав це болісно, не міг зарадити.

В перші дні березня 1955 року я, в черговий раз йдучи засмучена з деканату філфаку, зустріла на університетських сходах професора О. В. Чичеріна. Олексій Володимирович, на жаль, не читав лекцій на нашому курсі, запам’ятати мене він міг хіба що зі студентської наукової роботи і зі своїх загальноуніверситетських лекцій, які я не пропускала. Завдяки цій випадковій зустрічі почався новий етап в моєму житті. З властивою йому галантною ввічливістю Олексій Володимирович заговорив зі мною, а довідавшись, що я без роботи, відразу запропонував тимчасове місце на кафедрі зарубіжної літератури факультету іноземних мов (у зв’язку з творчою відпусткою А. І. Новікова потрібна була термінова заміна).

За декілька днів, 5 березня 1955 року, мене оформили, але, на жаль, не так, як хотів професор Чичерін, не на 0,5 ставки, а погодинно. Це була мізерна платня — 1 крб. за годину — і неймовірно важка праця. Пам’ятаю, як я розгубилась і смертельно перелякалась, коли виявилося, що вже днями я повинна читати лекції з історії зарубіжної літератури і то з XVII, XVIII, XIX і XX ст. Підручників, посібників тоді майже не було, а я не мала навіть студентських конспектів, бо нам читали курс випадкові люди.

Це справді був жах, підготовка ночами і страх на лекції, що не вистачить підготовленого матеріалу. Не випадково мені ще й досі сняться іноді «професійні кошмари» як прояв закарбованого тоді в свідомості і несвідомості. А ще треба було готуватися до захисту кандидатської дисертації. Моєму синочку Ігореві пішов тоді четвертий місяць, а коли йому сповнилось шість місяців, я, повернувшись 27 червня 1955 року після захисту, сказала йому: «Ми з тобою захистили дисертацію», на що він мені відповів радісним «агу».

Наступного навчального 1955/1956 року було вже значно легше, тому що я працювала тільки на заочному відділенні, за мною закріпилися курси ХІХ–ХХ ст., був час підготувати лекції, значно зменшилося почуття вини і страх перед студентами, бо ставились вони до мене дуже гарно. Олексій Володимирович завжди зважав на думку студентів про викладача, тому значною мірою саме їм я завдячую зарахуванням 20 жовтня 1956 року в штат на 0,5 ставки.

Пам’ятаю, що професор О. В. Чичерін дуже радів від того, що з моїм приходом на кафедру можна буде забезпечити читання українською мовою повного курсу зарубіжних літератур. Доцент М. С. Шаповалова читала курс до XIX ст., я — ХІХ–ХХ ст.

20 січня 1958 року мене зарахували на посаду доцента (все ще на півставки). Атестат доцента отримала 16 вересня 1959 року, перейшла на повну ставку 16 січня 1961 року.

Працюючи на кафедрі під керівництвом О. В. Чичеріна, слухаючи його блискучі лекції та знайомлячись з його науковими дослідженнями, маючи змогу користуватися порадами прекрасного методиста М. С. Шаповалової, я поступово здобувала досвід, виробляла власну методику і читання лекцій, і проведення практичних занять та іспитів.

Протягом багатьох років я викладала історію зарубіжних літератур XIX та XX ст. на факультетах іноземних мов, філологічному, журналістики, вела спецкурси і спецсемінари з німецької літератури. Я не належу до людей, які стараються собі полегшити виконання завдань, навпаки, я їх для себе завжди ускладнюю. Передусім тим, що не можу некритично приймати стандарти, директиви, коли вони не відповідають моєму розумінню корисності для запальної педагогічної справи, не сприяють розвитку творчої індивідуальності і учня, і педагога. Програма, загальні правила, на мою думку, повинні бути не директивами, а порадами, і кожен викладач повинен мати право бути не тільки виконавцем, а й творцем-винахідником.

За час праці назбиралося багато різних вражень, спостережень, виробилися і певні принципові позиції. Я рада тому, що, читаючи тепер курси з методології та методики викладання літератури у вищій школі, маю можливість поділитись зі студентами своїм досвідом. В основі навчального процесу має бути пова¬га, повага до людини, незалежно від того, колега це чи студент, повага до навчального закладу, а в ньому до аудиторії, в якій працюєш, до предмету, який викладаєш, повага до часу свого і чужого. Недопустима даремна втрата часу — чи це година, чи хвилина. Тому необхідно максимально використовувати всі форми навчальної роботи — лекцію, практичне, семінарське заняття, захист курсових робіт, залік, іспит — для продовження навчання, не допустити автоматичного, бездумного і некритичного сприйняття, розбудити думку, творчу ініціативу, дослідницький пошук. Основне завдання викладача — не тільки дати суму знань, а й поділитися методикою їх здобування та навчити самостійно їх розвивати, розширювати, поглиблювати в майбутньому.

Іспит як частина навчального процесу повинен зберігати всі функції, властиві цьому процесу, а не бути лише перевіркою знань студента з одного предмету, які реєструє викладач. Традиційний іспит з білетами, якщо йдеться про такий предмет, як література, не дає можливості реалізувати ці завдання. Тому я запропонувала (публікація 1998 р.) розроблену і перевірену протягом багатьох років методику проведення іспиту в формі вільної бесіди, причому не з одним студентом віч-на-віч, а одночасно з трьома, чотирма, допускаю навіть присутність в аудиторії інших студентів, котрі слухають, як відбувається іспит. Тоді це стає продовженням вивчення предмету, пробуджує розумову активність і є взаємоперевіркою студентів та перевіркою об’єктивності викладача. А передусім створює хорошу, спокійну, а головне — творчу атмосферу. Студентам подобається така форма опитування, дуже рідко хтось бере білет, хоча білети лежать на столі. Я взагалі вважаю, що треба максимально створювати для студента можливість вибору. Тому на заліку, зокрема з теорії літератури, пропоную студентам на вибір декілька форм усного і письмового його складання.

Викладання зарубіжної літератури — це постійна нелегка і виснажлива праця, але коли її любиш і любиш своїх учнів, то вона прекрасна. Звичайно, бували різні студенти і різні групи, бували й такі, з якими важко було працювати, але в своїй пам’яті я зберігаю все добре, а його було багато.

      

Ніщо не може зрівнятися з тою наснагою, яку надають на лекції ясні промінчики в очах студентів, відчуття, що між тобою і ними простяглася нитка взаєморозуміння і з’єднала нас в царині мистецтва. І не може бути більшої нагороди, ніж довіра молоді, а я її відчуваю постійно, це рятує мене у всіх складних і прикрих ситуаціях.

Початок 70-их років ознаменувався черговими ганебними подіями: виключеннями з університету, арештами студентів, звільненням з роботи викладачів, причому найбільш працьовитих і обдарованих. З кафедри української мови змушені були піти всі три професори, серед них такий визначний вчений, як І. І. Ковалик, з кафедри класичної філології — Й. Ю. Кобів, у якого вже був призначений день захисту докторської дисертації, з кафедри слов’янської філології звільнили доцента А. К. Ластовецьку. Звільнення з університету через звинувачення з політичним забарвленням, означало виключення з педагогічного, наукового життя, неможливість друкуватись.

Я в той час важко хворіла, лежала то в одній, то в іншій лікарні, перенесла операцію і не могла зрозуміти, чому на відкритих партійних зборах факультету інсинуювались злобні виступи про те, що я симулянт, а, якщо справді хвора, то повинна перевестись на інвалідність. Тільки значно, значно пізніше я довідалась, що на нашій кафедрі жертвою мала бути я, і ця злоба була викликана тим, що хворого працівника не можна було звільнити. І, як це не парадоксально, спробували зробити жертвою О. В. Чичеріна. Тоді, коли здавалось, що нічим зарадити не можна і ми були у відчаї, професор зберігав спокійну гідність. Більше того, не ми його заспокоювали, а він нас. Як тільки після операції я повернулась додому, Олексій Володимирович з дружиною Євгенією Петрівною (яка, до речі, дуже рідко ходила в гості) прийшов до нас, щоб заспокоїти мене, вмовити не перейматися його справами, бо це мені може зашкодити. Я згадую про це завжди, коли мені важко, як про хороший життєвий урок.

Завдяки Чичеріним не раз зло було нейтралізоване добром, ницість — благородством. З усіма своїми бідами і радощами, успіхами і провалами я бігла на Стрийську, 26, у затишну кімнату з особливою аурою та мікрокліматом моральної чистоти і високої духовності. Від Євгенії Петрівни, Олени Петрівни і самого Олексія Володимировича завжди можна було отримати мудру пораду, підтримку, критичну оцінку своєї праці чи своїх життєвих позицій, діяльну допомогу і заряд бадьорості.

21.06.1974 р. мене призначили виконуючим обов’язки завідувача кафедрою. Як безпартійна, я не могла бути обраною на цю посаду і виконувала ці обов’язки один семестр. Я не належала до тих, кому давали зелене світло. В 60-х роках Олексій Володимирович тричі звертався в ректорат з проханням перевести мене на посаду науковця для закінчення докторської дисертації. Відповідь була «рано їй ще», а потім було вже за віковим цензом — «запізно».

Один празький вчений сказав мені якось: «науковець як віртуоз-скрипаль, він досягне чогось, коли буде працювати кожний день без перерв». Викладач, маючи велике педагогічне навантаження, вибуваючи на час сесій не тільки з наукової праці, але з нормального життя взагалі, не має можливості працювати системно. Тому й затягується написання докторської дисертації на довгі роки, в моєму випадку — десь на двадцять. Єдине, що трохи рятувало, були стажування, підвищення кваліфікації в Московському університеті кожні п’ять років. Можна було мати три-чотири місяці повністю для себе, продумати тему, структуру роботи, зібрати матеріал, порадитися з колегами, серед яких була незмінно доброзичлива професор Раїса Романівна Кузнєцова, яка стала на довгі роки моїм щирим добрим другом.

На закордонні семінари я їздила лише двічі: 1960 року в Чехословаччину та 1978 року в Югославію. Потрібний мені матеріал із празьких бібліотек та Інституту чеської літератури АН я зібрала лише завдяки допомозі працівника Інституту чеської літератури Рудольфа Гавела, з яким мене зв’язали багаторічні дружні відносини, та інших вчених і письменників під час приватних поїздок до Чехословаччини в канікулярний час. Це була безцінна допомога. Протягом цих нечастих і короткотривалих поїздок, причому в час відпусток, я б ніколи сама не змогла віднайти та опрацювати такий обсяг матеріалу з різних джерел у тому числі з газет, журналів 20-30-х рр. Мені давали готові картотеки, робили мікрофільми матеріалів, що я відібрала (тоді ще не можна було використати ксерокс). І. Опелік, який сам плідно вивчав творчість Ольбрахта, приніс мені виписки зі жандармських газет, що зберігались у спецфонді, завдяки чому я змогла відтворити у своїй статті повну картину боротьби, яка велась довкола роману «Микола Шугай, розбійник». Я дуже хотіла подивитися фільм-експеримент про Закарпаття «Невірна Марійка», який створили три письменники — Іван Ольбрахт, В. Ванчура, К. Нови — у 1933–1934 рр., але вважалось, що він назавжди втрачений. Однак стараннями професора Ф. Буріанека його віднайшли і спеціально для мене показали в порожньому кінотеатрі. Пізніше чехи подарували копію фільму закарпатцям і так трапилося, що я могла його знову подивитись (правда, вже з певними купюрами).

Докторську дисертацію мені довелось захищати двічі: перший раз — у Москві, в грудні 1980 р., другий — у Ленінграді в лютому 1983 р. Диплом доктора я отримала 11 березня 1984 р., на посаду професора мене провели за конкурсом 31 жовтня 1984 року, атестат професора датований 14 листопаді 1986 року.

Я отримувала запрошення на міжнародні конференції і частину з них навіть нікому не показувала, щоб не почути: «А чому це саме вас запрошують персонально, вони повинні прислати запрошення в університет, а ми самі вирішимо, кого послати». Іноді було прикро до сліз, як, наприклад, в 1972 р., коли не могла використати запрошення голови Комісії слов’янської поетики і стилістики міжнародного комітету славістів професора Стефанії Скварчинської. Не допомогло і звернення С. Скварчинської в міністерство. Добре, що вдалось передати доповідь. У своєму листі професор сповістила мене, що доповідь була зачитана і дуже сподобалась присутнім. Вона була надрукована в матеріалах конференції, де тісно від імен вчених із європейським визнанням.

Також я болісно пережила те, що мене не пустили в 1985 р. на міжнародну конференцію про літературні жанри в Брно, на яку мене запросив проф. М. Мікулашек, після того, як у його руки потрапила моя книжка. Матеріали конференції вийшли в 1991 р.

На другу генологічну конференцію в Брно у 1988 р. (публікація 1993 р.), та на IV — в 1993 р, (публікація 1996 р.) я вже їздила і повинна зазначити, що це були теоретичні конференції дуже високого рівня.

Неодноразово мені пропонували надіслати статті до видань, редакторами яких були загальновідомі теоретики та історики літератури С. Скварчинська, Д. Дюришин, Я. Тжинадловскі, С. Вольман та ін. Чим більша це була честь і радість, тим більш прикро було відмовлятись від цих пропозицій.

     

Для того, щоб відіслати статтю за кордон, треба було пройти справжні психологічні тортури. Спочатку традиційне питання: «Що, вам не вистачає радянських видань?», після якого відразу почуваєш себе потенційним правопорушником. Доповідь треба було подавати в шести примірниках, посилати від імені проректора до Києва в комісію з літературознавства, отримавши позитивну відповідь, знову в Київ — у міністерство з актами експертизи, обґрунтуванням доцільності публікації, випискою з протоколу засідання вченої рада. Акти експертизи (вони збереглися в мене) підписували 6-7 осіб різних університетських інстанцій. Найважчим для мене в заповненні цих актів було те, що не можна було просто відповісти «ні», «нема», «не містить», «не використовуються», а треба було писати повними дуже довгими фразами, що в моїй статті нема нічого, здатного завдати шкоди радянській державі. Я обов’язково десь помилялася і змушена була знову переписувати. На все це треба було витрачати більше часу, значно більше нервів і сил, ніж на написання роботи. Тому я й довела до кінця таке оформлення, мабуть, тільки два рази і разів два чи три ризикнула відіслати статтю без дозволу, не включаючи її потім у звіти про друковані роботи і відмовляючись від гонорарів.

Аж страшно згадати, скільки було витрачено часу на заповнення паперів, сидіння на всіляких зборах, виконання доручень, з яких тільки частина мала сенс. Мені закидали, що я аполітична, не беру активної участі в ідейно-виховній роботі, суспільному житті факультету. Докори ці були і справедливі (якщо виходити з тогочасних вимог), і несправедливі. За характером я «суспільна людина» і завжди свої дії підпорядковую розумінню загальної користі, але у власному розумінні. Разом з О. В. Чичеріним багато років керувала літературним гуртком, семінаром, школою юних літераторів при Будинку вчених. Був період (60-ті роки), коли я часто організовувала диспути (на які, до речі, приходило вдвічі більше фізиків і математиків, ніж філологів); постійно читала лекції в центрах підвищення кваліфікації вчителів, у Народному університеті культури Політехнічного інституту, в школах, у бібліотеках (навіть два рази на автобусному заводі), їздила з лекціями в район; сама організовувала літературні вечори і брала участь у тих, які відбувались у Спілці письменників, в Будинку актора, бібліотеках (особливо часто їх проводив директор бібліотеки іноземної літератури І. М. Лозинський). Мене запрошували консультантом при підготовці вистав за творами зарубіжних письменників у театрі ім. М. Заньковецької та театрі юного глядача і на перегляди, на яких мені вдавалось відстояти постановку деяких п’єс, наприклад «Сни Сімони Машар» Б. Брехта, де на сцені з’являвся ангел. Я була, причому не пасивним, а активним, ініціативним членом і в профкомі університету, і факультету, членом методичної ради факультету та редколегії «Іноземної філології», багато років очолювала факультетське Товариство охорони пам’яток історії та культури, організувала Клуб дослідників історії, культури та архітектури Львова.

Що ж стосується виховної роботи, то я завжди вважала, що це не повинні бути спеціальні заходи, а органічний і основний компонент усіх форм педагогічної діяльності, тому й придумувала постійно щось нестандартне в проведенні занять та іспитів. Виконуючи доручення, в міру можливостей, намагалась наповнити їх якимось корисним змістом. Наприклад, під час чергувань у гуртожитку дати консультацію, провести невимушену бесіду. Деякі з них запам’ятались. На дискусії про те, як слід одягатися вчителям (це був час, коли дівчата тільки починали міняти спідниці на штани), в запалі полеміки один хлопець рішуче заявив: «Я вважаю, що вчителька повинна ходити в школу без штанів». Ми засміялися, а він не зрозумів, чому ми сміємось, і серйозно пояснив нам: «В українській мові немає слова «брюки», є «штани».

Теми наукових досліджень приходили самі, зацікавлення могло виникнути раптово під час читання книги, коли вражала якась думка, наприклад, Д. С. Лихачова про необхідність досліджувати не тільки самі жанри, а й жанрові системи або влучна методична вказівка С. Скварчинської про потребу розрізняти жанр-предмет, жанр-поняття і жанр-назву — і вже залишалась зі мною, вимагаючи обмірковування. Працюючи над книгою і дисертацією про жанрові модифікації в чеській літературі, я переконалася в необхідності створення власної теоретичної основи поняття жанру. І коли це вдалося зробити, мене заполонили дослідження в галузі теорії літератури, передусім жанру, а згодом і жанрової системи як однієї з форм системного вивчення літератури.

Майже одночасно в пошуках цікавих нових методик проведення практичних занять я відкрила для себе проблему художнього часу і простору, захопилася сама і передала своє захоплення студентам. Тепер словосполучення «часопростір» стало звичним, але двадцять п’ять років тому це було ще зовсім нове у підході до художніх явищ, їх інтерпретації та аналізу. Я розробила схеми, таблиці, розширювала коло питань, а друкувати ці матеріали почала значно пізніше, лише з 1988 р. В той час уже, крім історії літератури, викладала курс теорії літератури.

     

Я нічого не вмію робити нашвидкуруч, навіть на написання звичайнісінької внутрішньої рецензії на статтю, методичні поради, вже не говорячи про відгук на дисертацію, автореферат, збірник, йде в мене багато часу, а цих рецензій, відгуків було безліч. І взагалі, я працюю поволі і не женусь за кількістю публікацій. Після кожної підготовленої доповіді, опублікованої роботи залишається велика кількість опрацьованого матеріалу, який не увійшов до цієї публікації і з якого можна було б зробити ще декілька статей, коли б на це був час.

І ще про одне, мабуть, треба сказати. Якось декілька років тому я показала свою книжку одному польському професору. Побачивши в підзаголовку «Період становлення соціалістичного реалізму», він презирливо скривився. А через два дні, прочитавши деякі розділи, дуже просив подарувати йому цю книжку. В мене немає потреби виправдовуватися у тому, що я значну увагу приділяла саме цій літературі, до речі, добре розуміючи різницю між соцреалізмом в радянській державі і в буржуазній Чехословаччині 20–30-х років чи в німецькій літературі часу фашизму. Для мене завжди було: термін, догми — це одне, художнє явище як частина літературного процесу — це інше. Я займалась дослідженням складного, неоднозначного літературного процесу і робила це так, як тоді вміла.

Не завжди гладко складалися мої відносини з редакторами і видавцями. Я щиро вдячна за виправлення помилок, звернення уваги на огріхи, неточності і т. д. Однак мені зовсім не байдуже, коли слова, які я старанно підбирала, щоб якомога точніше висловити свою думку, замінюють іншими, стандартними, як на мене, мертвими. Мені боляче, коли мені викидають з тексту щось для мене важливе, але ще більше мене обурює, коли мені вставляють слова і фрази, які б я сама ніколи не вжила, або які вважаю безглуздими.

Думаю, що критик, літературознавець повинен мати свій індивідуальний стиль, як говорив Б. Золя, «власну манеру письма» і навіть право, як і письменник, на певне формо- і словотворення. Наприклад, слово «сознание» не має форми множини, а М. Бахтін, завдяки тому, що вжив її, чітко сформулював думку про «діалог свідомостей».

З появою комп’ютерного набору стало ще гірше, тому що значно збільшилась кількість описок і на певний час зовсім зникла практика давати відредагований і набраний текст авторові на перевірку. В деяких моїх статтях є дуже багато прикрих помилок. Мене це дуже гнітить. Що робити? Як виправдовуватися і вибачатись перед читачем, і як йому, бідному, здогадатись, що там повинно було стояти насправді?

У 1991 р. я вирішила піти на пенсію і перейти на 0,5 ставки, хоч ніхто мені не збирався це пропонувати, навіть до кінця терміну переобрання залишалось ще три роки. Причин декілька: я хотіла мати більше часу на наукову роботу, хотіла, щоб мою аспірантку прийняли на кафедру асистентом і не хотіла виснажуватися нервово на іспитах у студентів, котрі не встигають у навчанні. Так почався новий етап моєї діяльності. Коли б не загальне економічне становище і фінансова скрута, вважала б його хорошим. Тепер можна їздити на конгреси, конференції, симпозіуми, правда, за однієї умови, що видатки оплачує установа, яка запрошує. Тому від деяких дуже цікавих пропозицій доводилось відмовлятись. Наприклад, від VI генологічної конференції в Брно у 1996 р., конференцій в Москві, Санкт-Петербурзі, навіть у Дніпропетровську чи Одесі.

І все-таки в 90-х роках у найголовніших для мене як вченого форумах я змогла взяти участь. Це два Міжнародні з’їзди славістів: XI — в Братиславі у 1993 р. і XII — у Кракові в 1998 р. Це Перший конгрес світової літературознавчої богемістики у Празі в 1995 р., на якому я була єдиним представником України. Приємною несподіванкою було те, що в списку шістнадцяти вчених, нагороджених медаллю Ф. К. Шальди «За розвиток літературознавчої богемістики і пропаганду чеської літератури за кордоном», виявилось моє прізвище. Не знаю, наскільки я заслужила таку велику нагороду, бо Ф. Кс. Шальда — це велична постать не тільки в чеському, але й у світовому літературознавстві. Однак, приємним було те, що я отримала її з рук нової генерації чеських учених, на новому етапі розвитку чесько-українських наукових взаємин.

Ще однією приємною несподіванкою було запрошення в Берн на колоквіум «Мова і оповідь у Платонова» (1996 р.). Цей камерний колоквіум (24 особи, але з різних країн і континентів) був задуманий як «взаємодія різних філологічних точок зору і традицій». Специфіка його полягала в тому, що множинність підходів демонструвалася на визначених заздалегідь декількох сторінках тексту, який кожен з учасників інтерпретував зі своїх методологічних позицій. Тому я, не русист, була запрошена як теоретик.

І ще дві конференції: в Інсбруку 1997 р. і в Дебрецені 1998 р., організовані віденським Інститутом дослідження австрійських та інтернаціональних літературних процесів, директор Г. Арльт (наше Об’єднання-семінар «Проблеми художнього часу, простору, ритму є партнером цього Інституту з 1997 р.). відкрили для мене нову сферу пізнання, пов’язану з використанням для філології можливостей Інтернету та Інтернет-журналу.

Для викладання своєї методики жанрового і часопросторового дослідження твору мене в 1993 р. запросили до Московського університету, у 1994 р. — в Швейцарію, Інститут славістики університету в Берні. Там я прочитала три лекції, матеріалом для однієї з них, причому за бажанням директора інституту професора Я. П. Льохера, послужила проза І. Франка в часопросторовому аспекті. В цьому ж 1994 р., отримавши стипендію Австрійського літературного товариства, я мала можливість місяць працювати в бібліотеках, спілкуватись зі славістами Відня, побувати на конференціях, присвячених творчості Й.Рота та Ф. Кафки. В 1996 р. мене запросили на три тижні в університет Пряшева (Словаччина); в 1997 р. — на чотири лекції в Брно (Чехія).

За останні 5 років я побувала на Другому конгресі світової літературознавчої богемі стики у Празі в 2000 р., і знову лише я сама представляла Україну, але в матеріалах конгресу вже була і стаття моєї аспірантки Надії Поліщук.

     

Дуже цікавим і плідним для мене було у 2001 р. тритижневе перебування в Болгарії на запрошення Великотирновського та Пловдивського університетів. Приємно було читати лекції, проводити заняття зі студентами різних відділень та курсів, спілкуватися з викладачами різних кафедр, які щедро ділились зі мною своїми працями та ідеями, знайомити їх зі своїми схемами та таблицями щодо жанрової та часопросторової інтерпретації художніх творів і літературних напрямів, обмінюватися публікаціями, будувати плани довготривалої постійної співпраці.

У 2001 р. я брала участь в конференції «Культурна зумовленість мовної комунікації» в Ополе (Польща), під час якої відбувалось також засідання Комісії поетики і стилістики Міжнародного комітету славістів (наше Об’єднання-семінар «Проблеми художнього часу, простору, ритму» є сектором цієї Комісії з 1999 р.).

У 2003 р. відбувся XIII Міжнародний з’їзд славістів у Любляні (Словенія). Історія всесвітніх з’їздів славістів починається з 1929 р., зі з’їзду в Празі, другий був у 1934 р. у Варшаві, вже повністю підготований третій з’їзд не відбувся, бо почалась війна. Після війни відновилася ця традиція IV З’їздом в 1958 р. у Москві, і з того часу кожних 5 років відбуваються славістичні з’їзди щоразу в іншій слов’янській столиці. Це велика подія в науковому житті не тільки слов’янських народів, ай цілого світу, тому що приїжджають науковці різних країн з усіх континентів зі своїм баченням цінності слов’янських культур і відбувається широке ознайомлення з ними. А тепер нерідко висловлюється думка, що саме в слов’янських літературах та фольклорі зберігаються традиції високої духовності.

Мені пощастило поїхати з професором О. В. Чичеріним на IV з’їзд у Москві 1958 р. З Олексієм Володимировичем, відомим вже у Москві і за кордоном вченим та активним учасником з’їзду, прагнули особисто познайомитись різні науковці та шанувальники його таланту, завдяки чому і я мала нагоду пізнати декого з них. Зокрема Яна Мукаржовського, не тільки всесвітньо відомого вченого, а й чудову людину. Він, довідавшись, що я вивчаю творчість Ольбрахта, познайомив мене з Рудольфом Гавелом, вченим секретарем Інституту чеської літератури, упорядником і тонким знавцем творчості Івана Ольбрахта. Я дуже багато завдячую йому і його дружині Франтішці Гавеловій — рідкісним за інтелігентністю і добротою людям.

На другий в моєму житті VI Міжнародний з’їзд славістів у Празі в 1968 р. я потрапила «підпільно», Р. Гавел вніс за мене вступний внесок. Комітет славістів ЧССР включив мене в число учасників, а приїхала я у Чехію за приватним запрошенням. Я дуже хотіла поїхати на наступний з’їзд у Варшаву, але мені порадили навіть не заїкатися про це бажання. Це ж був 1973 рік! Мій перехід від слухача до доповідача відбувся на IX з’їзді в Києві 1983 р. Приємно зазначити, що з’їзд у Києві був добре організований. Після нього дуже зросло зацікавлення нашою країною, літературою, мовою, культурою. Потім був XI з’їзд у Братиславі 1993 р., XII — в Кракові у 1998 р.

І ось цей — XIII, шостий в моєму житті, з’їзд у Любляні, в Словенії — одній з найменших і найкрасивіших країн Європи. Я їздила на з’їзд з Наталею Григораш. Ми там чесно і багато працювали. В нас була спільна доповідь «Напрями вивчення часу і простору в літературознавстві слов’янського світу». Ми брали участь у роботі комісії з поетики і стилістики Міжнародного комітету славістів. Згідно з програмою з’їзду відбулась і презентація нашого збірника — наукових праць Об’єднання-семінару «Проблеми художнього часу, простору, ритму» («Іноземна філологія». — Вип. 114. — Львів, 2003. — 308 с.) Хоча умови для розвитку славістики не можна, на жаль, вважати сьогодні задовільними, доповіді, виступи, участь у полеміці, виставка публікацій на цьому з’їзді показали, що у славістиці України є що і кого представляти. Якщо говорити про користь для нас такого величного форуму, то це можливість перевірити себе, отримати волику наукову інформацію: що, де, як вивчається, досліджується, розвивається чи закривається, вводиться в науковий обіг чи з нього вилучається, причому інформацію, яка подається не в монологічній, а діалогічній формі, тобто в формі обговорення, полеміки. Це можливість обмінятись ідеями, концепціями, методиками, виданнями.

З’їзд славістів — це завжди велика радість спілкування, зустріч зі знайомими, друзями, колегами, що працюють над сумісними проблемами, просто дружнє спілкування, відновлення давніх контактів і нові знайомства. Для мене це також можливість зміцнити зв’язки з тими, хто вже співпрацює з нами в об’єднанні-семінарі і залучити до співпраці колег, які зацікавились інформацією про нашу діяльність.

У 2003 р. я брала участь у величезній за кількістю учасників Міжнародній конференції «Об’єднання культур» («Das Verbindende der Kultur») у Відні, була організатором і керівником міжнародної секції «Сприйняття «свого» і «чужого» як того, що роз’єднує і об’єднує культури» і мала доповідь на тему «Традиційні і нетрадиційні можливості міжкультурної співпраці…» Доповідь була побудована на матеріалі діяльності нашого Міжнародного науково-методологічного об’єднання-семінару «Проблеми художнього часу, простору, ритму» і на результаті цієї діяльності — збірнику. Він поданий як приклад традиційної форми наукового спілкування через друковане слово, однак у своєму методичному спрямуванні модифікованого та осучасненого видання, тому відкритий до спілкування зі застосуванням новітніх технологій.

З роками в мене росла потреба передати молодим свій досвід, знання, своє бачення наукової та педагогічної діяльності. Я дуже хотіла мати багато учнів, аспірантів, створити свою школу. Однак і тут були всілякі перепони. Тому список тих, у кого я офіційно значусь керівником, не дуже великий. На сьогодні це 9 осіб (всі вони блискуче захистили кандидатські дисертації). 1982 року спіткало мене велике горе. Моя талановита аспірантка — болгаристка Ірина Бенатова, повертаючись з Ленінграда, де прийняли її роботу до захисту, загинула в авіакатастрофі.

І тільки в останні роки частково здійснюються мої науково-педагогічні мрії.

Присвоєння мені почесного звання «Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка» вважаю не тільки великою честю й оцінкою майже п’ятдесятирічної річної праці на кафедрі зарубіжної (тепер світової) літератури факультету іноземних мов, але й накладанням зобов’язань, які я можу і повинна ще виконати, передаючи молодим свої знання, педагогічний, професійний, науково-організаційний і просто життєвий досвід.

Особливо важливим вважаю курс «Методологія дослідження і викладання літератури», який я розробляю з 1992 р.: спочатку для студентів, а тепер у двох варіантах — для магістрів і для студентів. У такому обсязі він вперше опрацьований саме в нашому університеті. Курс входить у чотирисеместровий факультатив філологічного факультету для бажаючих поглиблено вивчати світову літературу і здобувати право її викладати в школах, коледжах. Такі спеціалісти зараз дуже потрібні. Це може стати основою для повноцінної спеціалізації «Світова література». Рада, що можу працювати зі здібними, по-справжньому зацікавленими в знаннях студентами, викласти їм свої теоретичні концепції, поділитись думками та розробленими методиками, зацікавити їх науковою роботою і залучити до неї.

Вже два роки я розробляю методику викладання світової літератури у вищих навчальних закладах та з задоволенням читаю цей курс магістрам факультету іноземних мов. Викладання предмету методології варто розширити, запровадити також як підготовчий предмет до складання кандидатського мінімуму з літератури. Підготовку до друку відповідного посібника і методичних порад для викладачів із методології також вважаю для себе дуже важливим завданням.

Велике значення для мене мають різні форми підготовки кадрів вищої кваліфікації. Тому й участь у роботі спеціалізованої вченої ради (шифр 35.051.13) як заступника голови ради І. О. Денисюка, а тепер — як члена ради — я сприймаю як можливість чимось посприяти «народженню» нових кандидатів наук.

2001 року три мої аспірантки Надія Поліщук, Наталія Шевчук (Тичина), Наталія Тодчук і пошукувач Лариса Цибенко блискуче захистили дисертації і стали кандидатами наук. У найближчому часі повинні захиститись Наталія Випасняк, яка стала мамою двох синочків, але плідно продовжувала працю над «Функціональністю сновидінь у поетиці романтизму», та Марія Приплоцька, у якої народилась донечка. Рух до кандидатських висот пошукувача Оксани Левицької загальмувало те, що вона мені дуже багато допомагала у створенні збірника праць Об’єднання-семінару.

Теми робіт моїх дисертантів не легкі, але цікаві. Мене тішить те, що мої наукові діти працюють із запалом, не задовольняються поверховим сприйняттям і викладом, стараються дошукуватись глибинних сенсів, досягати чіткості в розумінні понять та вживанні термінів. Співпраця з ними, а саме так я розумію завдання керівника, це не тільки велика витрата енергії, але й її постійне поповнення. В міру сил намагаюся дати їм хороший старт для формування власної наукової індивідуальності і думаю, що вони зможуть піти далі за своїх вчителів самостійно і впевнено. Це я вже спостерігаю на праці Світлани Фіськової, в минулому моєї аспірантки, а тепер колеги — доцента нашої кафедри, яку я дуже хотіла б бачити своєю докторанткою, однак, на жаль, ще нема докторантури на нашій кафедрі, хоча я, також на превеликий жаль, є поки що єдиною на Львівщині власницею диплома доктора наук із зарубіжної літератури, і, як мені недавно сказали, єдиним в Україні доктором наук з чеської літератури. Сподіваюся, що ця ситуація є тимчасовою, і хотіла б спричинитися до її виправлення.

Радію також з того, яку хорошу книгу («Роман Івана Франка «Для домашнього огнища»: Простір і час»), що вже здобула широке схвалення франкознавців, зокрема професора Івана Денисюка, створила на основі своєї дисертації Наталія Тодчук.

Однак тепер формально в мене немає нових аспірантів, хоча я могла б керувати не тільки дисертаціями із зарубіжної літератури, але й із теорії літератури і порівняльного літературознавства. Потреба в таких спеціалістах є значною. Виникає питання, чи вдалось мені створити свою наукову школу. На захистах моїх аспірантів, у рецензіях та відгуках на їхні роботи завжди визнавали і постійно схвалювали її діяльність. Наукова школа повноцінна лише тоді, коли є вчитель і учні, з якими можна продовжувати почату справу, є можливість мати свою «команду», залишити на кафедрі своїх вихованців. На жаль, такої можливості в мене не було. Я пробую це зробити, організувавши науково-методологічний осередок.

Забігаючи вперед, я вже декілька разів згадувала Об’єднання-семінар і ще відчуваю потребу повернутись до цієї дуже дорогої для мене справи. Усвідомлюючи, що в наш час за існування лавини інформації плідно працювати одному чи невеликою групою неможливо, я захопилася ідеєю, використавши досвід науково-методичного семінару, яким довго керувала, та свої значні зв’язки з науковцями України і закордону, створити постійно діюче Міжнародне науково-методологічне об’єднання-семінар «Проблеми художнього часу, простору, ритму».

        

Задумане як актуальне для нашого часу міжгалузеве об’єднання науковців навколо однієї проблеми Об’єднання-семінар працює з 1997 р. на громадських засадах постійно у двох формах: 1) як семінар, спрямований на вирішення професійних потреб гуманітарних факультетів нашого університету і 2) як об’єднання, діяльність якого орієнтована на формування широкого, географічно необмеженого (завдяки Інтернету) наукового інформаційного простору і простору співпраці. Практичною реалізацією цього була підготовка до друку та видання згадуваного вже, і то декілька разів, міжнародного збірника («Іноземна філологія», вип. 114), тематикою якого є часопросторові проблеми — «Свій/чужий час, простір, ритм». Це стало можливим завдяки сприянню і допомозі декана факультету В. Т. Сулима, відповідального редактора «Іноземної філології» М. Е. Білинського і проректора з наукової роботи Б. Я. Котура. Я рада, що знаходжу певне розуміння та підтримку в керівництва факультету та університету, в своїх колег та студентів. Коли б я хотіла перерахувати всіх, хто протягом цих шести років на так званих громадських засадах безкорисливо і щиро у різний час співпрацював зі мною і допомагав мені в справах Об’єднання-семінару, то це б зайняло декілька сторінок. Ці сторінки закарбовані в моїй пам’яті, а також відбиті у документації, яку ми вели (незважаючи на брак відповідних умов) вже з 1997 р. і в якій чітко окреслили коло наукових і організаційних завдань Об’єднання-семінару. Тому сподіваюся, що цей науково-методологічний центр все-таки запрацює на повну силу, бо є в нас і досвідчені видатні науковці, і талановита молодь, і широке коло науковців України та закордону, які хочуть з нами співпрацювати, і не просто хороші ідеї, а й докази можливості їх реалізацій. Однак з огляду на мій вік потрібно вже поспішати зі створенням відповідних умов для такої праці.

    

Допомога аспірантам у вчасному завершенні дисертації, а потім подоланні перешкод, щоб вийти на старт захисту, науково-організаційна діяльність Об’єднання-семінару та непроста праця над збірником потребували багато часу, сил і загальмували закінчення моїх власних книжок. Сподіваюсь, що найближчим часом подам до друку монографію «Жанр, жанрова система в просторі літературознавства» (270 с.), яка може служити і посібником для вищої школи, а потім закінчу підготовку до друку книги «Час і простір у мистецтві слова» (300 с.), працюю також над посібником з методології вивчення, дослідження і викладання літератури. Матеріалу вже вдосталь, потрібний тільки час і умови. Але це вже — як Бог дасть, а люди допоможуть.

Львів, січень 2004 року

 

Передрук автобіографії за джерелом: Нонна Копистянська : біобібліографічний покажчик / уклад. М. Кривенко ; редкол.: Б. Якимович (голова) та ін. — Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004.

Бібліографічні покажчики

	Нонна Копистянська : біобібліографічний покажчик / уклад. М. Кривенко. — Львів : ВЦ ЛНУ ім. І.Франка, 2004. — 234 с. — (Укр. біобібліографія. Нова серія. Бібліографія вчених університету ; Чис. 15). (PDF)
	Нонна Копистянська: бібліографічний покажчик (2014) (PDF)
	Проблеми часопросторової поетики : рекоменд. бібліогр. покажчик / упоряд. М. Кривенко ; наук. ред. Н. Копистянська. — Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2006. — 68 с. (PDF)

Монографії

Копистянська Н. Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства : моно­графія / Нонна Копистянська. — Львів : ПАІС, 2005. — 368 с. У монографії висвітлено проблеми генології — дослідження літе­ра­турних родів і жанрів у їх взаємодії. Праця має теоретичне (подано концеп­цію по­нят­тя «жанр», «жанрова система»), методологічне і методичне (запро­поновано авторську методологічну основу вивчення жанро- і системо­тво­рен­ня), іс­то­ри­ко-літературне (розглянуто окремі твори, жанри та їх жанрові сис­теми на ма­те­ріалі зарубіжної літератури, найбільше чеської) спрямування. Для теоретиків та істориків літератури, перекладачів, письменників, куль­турологів, а також для викладачів, вчителів, аспірантів та студентів. Праця може прислужитися всім, хто цікавиться літературою і лі­те­ра­ту­ро­знавчою проблематикою. Змiст: Вступне слово Роздiл 1. Теорiя жанру 1.1. Аспекти вивчення жанру 1.2. Поняття «жанр» 1.3. Поняття «жанрова система» Роздiл 2. Лiро-епiчна поема. Казка. Балада 2.1. «Дочка Слави» Яна Коллара  в контексті жанрової системи європейського романтизму 2.2. Відмінність у хронотопі  фольклорної і літературної казки 2.3. Жанрові особливості  казок Їржі Волькера 2.4. Новаторство Їржі Волькера у жанрі балади 2.5. Один із шедеврів  Й. Бехера у жанрі балади. «Балада про трьох» Роздiл 3. Роман 3.1. Гумор як жанротворчий фактор. Броучекіада Сватоплука Чеха — жанрово-структурні новації 3.2. Два типи чеського сатиричного роману 20-х років ХХ сторіччя……………. 3.2.1. Жанрова своєрідність роману Я. Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» 3.2.2. Роман «не за правилами» Ї. Гаусманна 3.3. Дискусії про роман у 20–30-ті роки ХХ сторіччя 3.4. Нове слово К. Чапека у жанрі трилогії 3.5. Жанротворча роль ретроспекції в романі ХХ сторіччя Роздiл 4. Баладна проза 30-х рокiв ХХ сторiччя Роздiл 5. Жанровi системи напрямiв 5.1. Хронотопний аспект вивчення жанрової системи слов’янського романтизму 5.2. Зв’язок жанро- і системотворення з естетикою літературного напряму. Критичний реалізм 30–40-х років ХІХ сторіччя 5.3. Гюстав Флобер — творець «Мадам Боварі» як етапного роману в жанровій  системі критичного реалізму Iменний покажчик Попереднi публiкацiї

Копыстянская Н. Ф. Жанровые модификации в чешской литературе. (Период становления социалистического реализма) / Нонна Копыстянская ; науч. ред. А. В. Чичерин. — Львов : Вища шк., 1978. — 256 с. У монографії досліджено взаємопроникнення і взаємовплив жанрів, літературних родів, видів мистецтва, художньої літератури та публіцистики, літератури й науки, літератури та фольклору. Утворення жанрових різновидів і модифікацій розглянуто як одну із закономірностей літературного процесу XX ст. Аналізовано чи інтерпретовано у цьому аспекті твори багатьох чеських письменників 20–30-х рр.: І. Ольбрахта, М. Майєрової, Г. Маліржової, С. К. Неймана, Ї. Волькера, К. Нового, К. Чапека, Я. Глазарової, Я. Гашека, В. Ванчури, І. Гаусманна, К. Бібла, А. Мацека, В. Незвала, Я. Кратохвіла. Подано їхню оцінку відомими критиками, літературознавцями: Ф.Кс.Шальдою, А.М.Пішою, Я.Мукаржовським, Ф. Гетцом, Б. Вацлавеком, А. Гартлем та ін. Встановлено зв’язок з розвитком чеської літератури попереднього періоду, тому залучено творчість К. Ербена, Я. Коллара, Я. Неруди, К. Гавлічка-Боровського та ін. Здійснено типологічні зіставлення, оскільки чеська література постійно розглядається у контексті процесів, які відбувалися у світовій літературі; звідси звернення до багатьох письменників (Л. Первомайського, А. Лондра, Е. Е.Кіша, Р. Мерля, Г. Веллса, Б. Шоу, Б. Брехта, Й. Бехера, Дж. Ріда, В. Фолкнера тощо). Зміст: Предисловие 1. Аспекты жанра 2. Очерк и репортаж 3. Очерк о Стране Советов. Познание и борьба 4. Малые жанры начала 20-х годов. 5. Роман 20-х годов. От старых корней молодые побеги 6. Споры о романе. Очерковый публицистический роман (начало 30-х годов) 7. Очерк 30-х годов. Проблема народности и экзотики. Чужих народов больше нет 8. Балладная проза 30-х годов Заключение Список литературы

Копыстянская Н. Ф. Иван Ольбрахт — человек, писатель, публицист / Н. Ф. Копыстянская. — Львов : Свит, 1991. — 272 с. У монографії на багатому фактичному матеріалі показано яскраву, самобутню особистість письменника-новатора, простежено головні напрями його пошуків у художній та публіцистичній діяльності на тлі літературних процесів у чеській і світовій літературі. Зміст: Предисловие Начало пути. Десятые годы Становление писателя и публициста Романы 10-х годов Двадцатые годы Очерки о Советской России Рассказы. «Девять весёлых рассказов из времён Австрии и республики» Роман «Анна пролетарка» Социально-политический очерковый роман «Зеркало за решёткой». Тридцатые годы Очерки о Закарпатье Роман «Никола Шугай, разбойник» Воплощение замысла Новаторство без новшеств Борьба вокруг романа «Никола Шугай, разбойник» Сборник «Голет в долине» Кинофильм «Неверная Марийка». Сороковые годы Кинематографическая деятельность Для детей и юношества Роман «Завоеватель» Общественно-политическая деятельность Заключительное слово

Копистянська Н. Час і простір у мистецтві слова : монографія / Нонна Копистянська. — Львів : ПАІС, 2012. — 344 с. Книга присвячена проблемам художнього часу і простору у літературному творі, розкриває питання історії розвитку та вивчення цих понять у літературознавстві і суміжних науках. Досліджено окремі аспекти художнього часу, простору, хронотопу у поетиці творів О. де Бальзака, Ґ. Флобера, Ф. Кафки, Г. Ібсена, А. Платонова та багатьох інших письменників. Текст доповнено хронотопними схемами. Для літературознавців, студентів, аспірантів і викладачів філологічних спеціальностей та усіх, хто цікавиться питаннями художнього часу та простору. Змiст: Вступне слово Роздiл 1. ВСТУП ДО ПРОБЛЕМАТИКИ ВИВЧЕННЯ ХУДОЖНЬОГО ЧАСУ 1.1. Деякi аспекти вивчення художнього часу 1.2. Час / художнiй час: до питання про iсторiю поняття i термiна Роздiл 2. ВИВЧЕННЯ ЧАСУ І ПРОСТОРУ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ 2.1. До проблеми вивчення часу i простору в лiтературознавствi 2.2. Стефанiя Скварчинська як дослiдник-новатор часопросторової проблематики 2.3. Михайло Бахтiн — засновник хронотопної теорiї, методики i термiнологiї 2.4. Внесок Дмитра Лiхачова в теорiю i методику часопросторової поетики 2.5. Ритм, простiр, час у смисловому вивченнi стилю у працях Олексiя Чичерiна 2.6. Роль проблемно-тематичних збiрникiв у дослiдженнi часу i простору Розділ 3. ХУДОЖНІЙ ПРОСТІР 3.1. Думки про безмежнi можливостi хронотопiв художнього простору 3.2. Природа як особлива полiфункцiональна i полiестетична сторiнка художнього простору 3.3. Особливостi поетики простору у творах Оноре де Бальзака 3.4. Вертикаль у фiлософському та соцiальному планi художнього твору Розділ 4. СВІЙ / ЧУЖИЙ ЧАС І ПРОСТІР 4.1. «Свiй» i «чужий» хронотоп як розвиток мотиву Дон Кiхота 4.2. Функцiя чужого простору в поетицi роману Г. Флобера «Мадам Боварi» 4.3. Особливостi створення соцiально-iсторичного хронотопу в романах Франца Кафки «Процес» i «Замок» Розділ 5. СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ ХРОНОТОП 5.1. Соціально-історичний час, часопростір, хронотоп художнього твору 5.2. Форми створення множинного соціально-історичного часу 5.3. Воссоздание социально-исторического хронотопа «особым» языком Андрея Платонова Розділ 6. РЕТРОСПЕКЦІЯ 6.1. Ретроспекцiя як лiтературознавче поняття i термiн 6.2. Ретроспекцiя як новаторський прорив  у драматургiї. Генрик Iбсен 6.3. Хронотоп пам’ятi у повiстi Анни Зегерс «Прогулянка мертвих дiвчат» Розділ 7. ТЕКСТОЛОГІЯ 7.1. Текст, пiдтекст, надтекст, контекст як проблема порiвняльного лiтературознавства 7.2. Контекст як лiтературознавче поняття i категорiя поетики роману Розділ 8. ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПЦІЇ 8.1. Надтекстовий соціально-історичний хронотоп 8.2. Відставання у часопросторовому розвитку жанру сприйняття і визнання цього розвитку (огляд на прикладі роману ХІХ і ХХ століття) 8.3. Вічне і тимчасове. Розширення поняття і образу часу у п’єсах XX століття про Жанну д’Арк Схеми художнього часу i простору Iменний покажчик Предметний покажчик Бiблiографiчний покажчик публікацій Нонни Копистянської з питань художнього часу i простору

Статті (PDF)

ЗБІРНИК СВІЙ-ЧУЖИЙ (RAR)

КЕРІВНИЦТВО ДИСЕРТАЦІЯМИ (RAR)

МІЖНАРОДНЕ НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ОБ’ЄДНАННЯ-СЕМІНАР «ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО ЧАСУ, ПРОСТОРУ, РИТМУ» (RAR)

БІБЛІОТЕЧНИЙ ФОНД В ІНСТИТУТІ ІВАНА ФРАНКА (RAR)

ФОНД В АРХІВІ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (RAR)

Урочиста академія з нагоди 100-річчя Нонни Копистянської

 

НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ «IN MEMORIAM».
НА ПОШАНУ ПАМ’ЯТІ ПРОФЕСОРА НОННИ КОПИСТЯНСЬКОЇ

ПРОГРАМА КОНФЕРЕНЦІЇ (PDF)

10 червня 2014 року в Інституті Івана Франка НАН України відбулася наукова конференція «In Memoriam», присвячена 90-річчю від дня народження відомого славіста, історика і теоретика літератури, заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка Нонни Хомівни Копистянської (18.04.1924 – 07.04.2013).

Вшановуючи пам’ять вченої, її учні та колеги присвятили свої доповіді комплексу ідей, пов’язаних із науковим доробком дослідниці, зокрема питанням методики та методології літератури, проблемам генології та аспектам дослідження часопростору.

Провідна ідея конференції, яка структурувала роздуми її учасників, була визначена як «пам’ять» і по трактована (за М. Бахтіним) як «естетизація особистості», тобто, закріплення та завершення її життя в естетично значимому образі. Світлана Маценка, зголошуючи про свої враження та переживання стосовно засвоєних від Нонни Копистянської життєвих і професійних знань та вмінь, наголосила на тому, що «смисловий ряд життя» не може бути завершеним, всередині себе самого він продовжується, спонукаючи до свого інтенсивного осмислення. Як германіст вона звернула увагу на аналіз у працях професора Копистянської творів Франца Кафки, Анни Зегерс та Герберта Розендорфера, який розкриває їхню часово-просторову, жанрову та стилістичну специфіку.

Ольга Червінська у доповіді «Нонна Копистянська: вага беззаперечного авторитету» із теплотою та вдячністю говорила про цінність і продуктивність дружнього та наукового спілкування із професором Копистянською. Констатуючи великий інтерес теоретиків літератури до категорії жанру, доповідачка зіставила жанрові позиції професора Копистянської і французького літературознавця Ж.-М. Шеффера, відзначивши, що в літературному розвитку кожен жанр водночас представляє і жанрову установку, і її модифікацію. Важливим для обох є рецептивний момент, закладений у «жанрових іменах», обоє розрізняють авторські поняття жанру і такі, якими оперують критики і теоретики, прагнучи до класифікації.

Наталія Мочернюк присвятила свою доповідь компаративістському аспектові наукової творчості Нонни Хомівни Копистянської. Вона наголосила, що передумовою успішних компаративістських студій вчена вважала ґрунтовне знання теорії й історії національних літератур, що засвідчують її монографії. Особливо доповідачка порадила відштовхуватися від праць Нонни Хомівни, вивчаючи романтизм (статті Н. Копистянської «„Дочка Слави” Яна Коллара в контексті європейського романтизму», «Відмінність в хронотопі фольклорної і літературної казки (на матеріалі романтизму)», «Хронотоп як аспект вивчення слов’янського романтизму (на матеріалі західнослов’янських літератур у європейському контексті»). «Нонна Хомівна переконливо доводить, наскільки продуктивним і глибинним є дослідження романтизму крізь призму хронотопу, бо вивчення хронотопу допомагає розкрити спадкоємність між епохами, встановити загальне між різними культурами однієї епохи, виокремити особливе, в якому виявляються національні умови й традиції». Важливо також, що в дослідженні різних літературознавчих проблем Н. Копистянська враховувала широкий контекст.

Доповіді Мар’яни Гірняк «Особливості хронотопу в романі Ольги Токарчук „Мандрівка Людей Книги”», Ярини Тарасюк «Символічний ландшафт ранніх романів Франсуа Моріака» та Мар’яни Барабаш «Простір часу та час простору: на межі ілюзії світів (поетика двосвіття у творах Валерія Шевчука та Ярослава Мельника» засвідчили дієвість і продуктивність теоретичних засад Нонни Хомівни Копистянської для аналізу різних художніх творів. У цьому зв’язку була підкреслена актуальність запропонованого вченою поняття «емблематичного хронотопу».

Науковий дискурс пам’яті завершився презентацією виданого на пошану пам’яті Нонни Копистянської збірника наукових праць «Діалогічні обертони» (Діалогічні обертони: науковий збірник на пошану пам’яті професора Нонни Копистянської / Національна академія наук України, Інститут Івана Франка ; наук. ред. С. Маценка, відповід. ред. О. Левицька. – Львів, 2014. – 416 с. – (Серія «Літературознавчі обрії»; Вип. 19)). Представлені у виданні різножанрові тексти здійснюють систематизацію наукових інтересів Нонни Хомівни, рецепцію її наукових концепцій, відображають відгомін її ідей у дослідженнях, ґрунтованих на інших літературознавчих засадах. І наукова конференція, і збірник наукових праць засвідчують великий дослідницький потенціал літературознавчого доробку української вченої.

Маргарита Кривенко, укладач і упорядник бібліографічного покажчика Нонни Хомівни Копистянської, презентувала також вміщений у збірнику оновлений покажчик праць вченої і праць про неї (2004–2014). Мар’яна Барабаш поінформувала про бібліотечний фонд Нонни Копистянської в Інституті Івана Франка, який нараховує понад півтора тисячі найменувань (http://ifnan.gov.ua/thanksgiving/1/467). Василь Герун розповів про фонд професора Нонни Копистянської в Архіві Львівського національного університету імені Івана Франка, заснований 2012 року, який вмішує особові справи, автобіографії, наукові праці вченої, а також матеріали Міжнародного міждисциплінарного науково-методологічного об’єднання-семінару «Проблеми художнього часу, простору, ритму», який тривалий час очолювала Нонна Хомівна (http://archive.lnu.edu.ua/index.php?Option=com_content&view=article&id=132&Itemid=158).

У сердечній, теплій атмосфері учасники конференції пригадували чудову, чуйну людину, генератора ідей, духовного наставника, вимогливого Вчителя, «наукову маму», цікавого співрозмовника. Відзначивши великі здобутки професора Копистянської у літературознавчій сфері, конференція прийшла до висновку про необхідність продовження вивчення та плідного використання творчої спадщини вченої.

 

Бібліотечний фонд професора Нонни Копистянської в Інституті Івана Франка НАН України м. Львів, вул. Драгоманова, 18 http://ifnan.gov.ua/thanksgiving/1/467

Фонд Нонни Копистянської в Архіві Львівського національного університету імені Івана Франка м. Львів, вул. Дорошенка, 41 http://archive.lnu.edu.ua/index.php?Option=com_content&view=article&id=132&Itemid=158

Адреса для контактів е-maіl: zbirnyk_kopystjanska@ukr.net