Народився 22 квітня 1938 року в Польщі, в присілку Молодивчі,
Любачівського повіту Рячівського воєводства. У травні 1946 року родина була
переселена в Україну в село Іванівку, Підволочівського району Тернопільської
області. У 1957 році закінчив Качанівську середню школу того ж району. Після
закінчення школи три роки проходив військову службу. у 1960-1965 роках
навчався на відділі німецької філології Львівського державного університету
імені Івана Франка. Три роки працював інженером-перекладачем німецької
мови на Калуському хіміко-металургійному комбінаті в комплексі «Аеросіл»
по лінії Москва техмашімпорт.
У листопаді 1968 року вступив до аспірантури під керівництвом доцента
Ірини Гузар, яку закінчив у лютому 1973 року і всі дальші роки працював на
кафедрі німецької філології Львівського університету імені Івана Франка :
спочатку викладачем, а після захисту кандидатської дисертації в 1982 році – на
посаді доцента, епізодично виконував функції заступника декана факультету
іноземних мов, частково декана того ж факультету.
Сфера наукових пошуків – тематика і художні особливості німецької поезії
ХХ століття; проблеми практичної і теоретичної фонетики, сучасної німецької
мови та міжмовної фонетичної інтерференції. Автор і співавтор понад 500
різних публікацій в тому числі і газетних, присвячених творчим знахідкам
окремих авторів, наприклад, Якимі Яремі, Михайлу Падурі, Андрію Содоморі,
Роману Хоркавому та й іншим творцям.

Сфера наукових пошуків – тематика і художні особливості німецької поезії ХХ століття; проблеми практичної і теоретичної фонетики, сучасної німецької мови та міжмовної фонетичної інтерференції. Автор і співавтор понад 500 різних публікацій в тому числі і газетних, присвячених творчим знахідкам окремих авторів, наприклад, Якимі Яремі, Михайлу Падурі, Андрію Содоморі, Роману Хоркавому та й іншим творцям.

Слово про Вчителя

16 вересня 2020 р., на 83 році життя, відійшов у вічність доцент кафедри німецької філології Ярослав Васильович Гаврилишин.

Вістка про смерть людини приголомшує. Ще недавно або може щойно, напередодні, тиждень чи два тому ти з нею спілкувався. І ось раптом увечері звичайного дня ти дізнаєшся, що її не стало. І одразу починаєш перебирати у пам’яті, коли ти говорив із цією людиною востаннє, і якщо ця людина тобі важлива, дорога – ти питаєш себе, чи був ти достатньо уважним до цієї людини. чи не забув ти їй, бува, своєчасно, коли це було ще можливо виявити свою повагу, шану, вдячність – просто подзвонити…

Ярослава Васильовича, свого першого і визначального університетського учителя, кожного року зазвичай вітав з Днем учителя. Цього року, однак, чомусь зателефонував раніше, на Перше вересня. І ось судилось, що це коротке спілкування стало останнім.

Вересень особливий місяць для кожної людини. Так чи інакше асоціюєш цей місяць з початком, з надіями, очікуваннями, прагненнями, зрештою, з молодістю. Саме у такий час, у такі вересневі дні інтенсивно пригадується, як все починалося – шлях до незвіданого, нового, до знань. Відтак усвідомлення втрати набуває додаткової емоційної прив’язки, біль поглиблюється і загострюється, бо зрештою не стало і частини твого власного життя, пов’язаного з цією людиною – теплі спогади тепер остаточно стали абстракцією. А час той був дійсно чудовий.

Подумалось, було це 17 чи вже 27 років тому? Час збігає дуже швидко, з віком стаєш це добре розуміти. Сімнадцятилітнім студентом аж так цього не усвідомлюєш і не поспішаєш, принаймні спочатку. Але коли ти вже на перших парах вивчаєш дивне слово vergeuden у контексті, що не можна марнувати час і від початку регулярно чуєш застереження Die Zeit vergeht wie im Fluge, – а ще стільки треба вивчити, поступово ти починаєш непокоїтися і розуміти, що місяці й семестри злітають справді швидко, а скільки ще треба вивчити. А готових відповідей Ярослав Васильович не пропонує, натомість спонукаючи студентів самостійно шукати відповіді за принципом «ще ніхто ніколи нікого не навчив мови, її треба навчати, але навчитися її можна лише самому», закликаючи студентів перекласти це речення німецькою і взагалі затямити собі, що вивчення мови – це тяжка індивідуальна повсякденна праця. Зацікавлював, прищеплював увагу до кожного окремого слова, научав шукати німецькі відповідники до всього, що бачиш, що робиш, чим користуєшся; виховував по-армійськи чітку, коректну граматику, і ти знав, що якщо відповідаєш іменник, то неодмінно, без додаткового запрошення, слід назвати артикль, родовий відмінник, множину, якщо дієслово – то інфінітив, керування, третю особу однини презенса, претерітума, перфекта. А коли через пару років ти вперше потрапиш до Німеччини і будеш як губка вбирати позначення реалій, ти керуватимешся саме закладеним у тобі дослідницьким підходом: ти будеш удосконалюватися, закривати прогалини, які не вдалося заповнити на Батьківщині в доінтернетівську еру, коли наявні словники при найбільшому бажанні не давали відповіді на всі питання, а запитати свого учителя ти не наважувався, бо був самокритично вихований і налаштований на самостійну роботу і виходив з того, що якщо ти чогось ще не знаєш і не вмієш – це суто твоя проблема, твоя власна вина, твоє недопрацювання. Ти був упевнений, що маєш найкращого, найбільш знаючого та вмілого викладача – і ця переконаність збереглася і через десятиліття. Бо ти можеш добре пригадати, що вже через два роки – саме стільки Ярослав Васильович викладав у нашій групі основну мову – ти вже цілком міг дати собі раду у спілкуванні німецькою, і це при тому, що на початках відчував себе чи не найслабшим у групі. Звісно, не меншою мірою я вдячний Аллі Йосипівні Паславській та Райнеру Шліку, які також були нашими викладачами основної мови на молодших курсах і рівною мірою відіграли вирішальну роль у нашому становленні. Згодом, упродовж трьох років, наші знання ефективно плекала Тетяна Михайлівна Комарницька, й у комплексі це була більш ніж ґрунтовна підготовка, яка дала свої результати. Водночас ми були підгрупою саме Гаврилишина, а отже, передусім нас стосувалося створене самими студентами горде поняття «школа Гаврилишина», що означало бути філологічно вишколеними і дисциплінованими, знати щось абсолютно точно, в нюансах, систематично, структуровано і можливо більше і краще, ніж інші. І ти пригадуєш державний іспит на п’ятому курсі, коли на обличчі Ярослава Васильовича, також присутнього в комісії, під час твоєї відповіді помітив посмішку, Schmunzeln – напевно він пригадав собі, як той студент у перші місяці не міг двох слів зв’язати, і ось прогрес на лице, як кажуть.

Прогрес став можливим головно завдяки педагогічним умінням викладача та високим вимогам, які тепер не так вже часто практикуються. Cтворити особливу робочу атмосферу і колективізм у групі – для цього потрібно мати талант і цілком віддаватися своїй професії. Закарбувалося в пам’яті, як студенти групи чекали завершення кожного семестрового іспиту, аби зібратися разом і вислухати підсумкові, доброзичливі слова Ярослава Васильовича щодо успіхів та недоліків студентів та настанов і побажань на наступний семестр. З іншого боку, незнання, замалу віддачу, недостатню ретельність студентів на парах, які, чого гріха таїти, траплялися вряди-годи, Ярослав Васильович приймав дуже близько до серця, переживав, навіть виходив з аудиторії через це – таке унікальне емоційне ставлення коштувало йому, на жаль, здоров’я. Очевидно, він не міг інакше, бо такою він був – як важко це казати у минулому часі – людиною: працювати із абсолютною самовіддачею та очікувати такого ж і від студентів, які зрештою мали цінувати, що навчаються саме у Львівському університеті.

Тепер, зустрічаючи те чи інше маловживане німецьке слово, якесь другорядне значення чи якийсь фразеологізм думаєш, що все це ти вивчив ще на молодших курсах. Надзвичайно інтенсивна робота над багатозначністю слів, синонімією, омонімією, антонімією, однокореневими лексичними одиницями були на порядку денному, як і робота над фразеологізмами – добра сотня різноманітних мовленнєвих зворотів з їхнім німецькомовним поясненням були в активному вжитку; буквально напам’ять знали німецькомовну книгу про історію та архітектуру Львова; бездоганно вивчали оригінальні діалоги на чотири-п’ять сторінок та інтерпретацію їхньої лексики тощо. І звісно, у пам’яті залишаються фонетичні колоквіуми, коли вже у першому семестрі германіст-початківець, який володіє німецькою мовою на примітивному рівні, повинен засвоїти непросту теоретичну німецькомовну книгу в галузі німецької фонетики та переповісти розділи з неї. Але, як мовиться, через терни до зірок… Взагалі фонетичний вишкіл із фонетичними вправами, транскрипцією, німецькими піснями займав пріоритетне місце, що є абсолютно правильно і виправдано. Однак те, що це було тоді зовсім невипадково і у такій інтенсивній формі, стане зрозуміло щойно пізніше, коли справа дійде до третього курсу і виявиться, що Ярослав Васильович читає курс теоретичної фонетики. І тоді він нам жартома скаже, що дуже багато нового він нам запропонувати не зможе, адже значну частину предмету ми вивчили ще у першому семестрі першого курсу. І справді, пригадується найперша пара у вересні 1993 року, коли вчорашні абітурієнти були конфронтовані з поняттями на зразок «Vokal der hohen Zungenhebung und der hinteren Zungenlage“, з чого ти особисто розумів хіба що hoch та hinter, а про Vokalviereck, звісно, жодного поняття не мав. Що ж, у той час про умовності поділу на рівні А1-С2 ніхто не чув, і мову треба було просто вчити і опановувати без зайвих дискусій.

Усі ці епізоди із мого власного студентського життя покликані стати штрихами до портрету людини, яка завдяки своїй освіченості, педагогічному хисту, справедливості, доброзичливості, організованості, ретельності, точності заслужила авторитет та любов студентів. У постаті Ярослава Васильовича можна було відчути і солдатську виправку, що втім невипадково, адже сам він вступив до Львівського університету 1960 року вже сформованою людиною у віці 22 років, маючи за своїми плечима три роки військової служби, а отже, вибір професійного спрямування був, очевидно, цілком свідомим і осмисленим. Відтак, логічною стала направду подвижницька діяльність Я.В. Гаврилишина у справі служіння філологічній науці та виховання наступних поколінь германістів. Понад 50 років життя цього справжнього професіонала були нерозривно пов’язані з університетом, факультетом іноземних мов, кафедрою німецької філології. Після успішного завершення навчання працював спочатку на посаді лаборанта кафедри, завідувача кабінету методики, згодом були аспірантура (і одночасно праця інженером-перекладачем на Калуському хіміко-металургійному комбінаті), захист дисертації, отримання посади доцента (1982 р.), виконання обов‘язків заступника декана та декана факультету.

Пильна увага та любов до слова, його значення та форми зумовила коло філологічних інтересів Я.В. Гаврилишина, до яких  належать художні особливості поезії ХХ ст., питання контрастивної лінгвістики, практичної та теоретичної фонетики сучасної німецької мови та міжмовної фонетичної інтерференції. Близько 60 наукових праць вийшли з-під пера Я.В. Гаврилишина, у яких, зокрема, порівняно систематику німецького та українського консонантизму, розглянуто спірні питання німецької фонології, проаналізовано негативний вплив рідної мови на засвоєння чужомовної артикуляції та вказано на способи його усунення (напр. у статті «Zum Problem der zwischensprachlichen phonetischen Interferenz und ihre Folgen im Deutschen und Ukrainischen» (1998) – аби «рідна мова не ставала мачухою», як образно зазначав Ярослав Васильович, маючи на увазі німецьке слово Muttersprache для позначення рідної мови). Дидактичній меті слугують «Частотний словник-мінімум фонетичних термінів для студентів-германістів та аспірантів» (1998), посібники «Theoretische Phonetik der deutschen Gegenwartssprache» (2012), «Einführung in die Phonetik der deutschen Sprache. Ein Handbuch für Germanistikstudierende» (співавтори Б. Максимчук, Н. Петращук, 2012 р.), «Meine Prologomena zu einigen Schwerpunkten der deutschen Phonetik von heute» (2014).

Не пориваючи зв’язку з Alma mater і після виходу на заслужений відпочинок, Я. В. Гаврилишин регулярно дописував до університетського часопису «Каменяр», де у 2013-2016 рр. вийшла низка статей, що містять глибокодумні роздуми автора про філософські та перекладацькі праці А. Содомори, Р. Хоркавого, надзвичайно цікаві спогади про викладачів університету. Ці та інші публікації, які вийшли окремим книгами («З архівів моєї пам’яті» (2013), «Мої роздуми над пошуками істини» (2015), «Слово про загадкового Романа Хоркавого» (2018)), розкривають перед нами велич душі Я.В. Гаврилишина, який у замилуванні силою художнього та філософського слова, у пошані до своїх учителів та колег самовіддано прагнув донести до найширшого загалу вартісні твори сучасників та зробити внесок у збереження пам’яті про славні постаті Львівського університету. Водночас, усі ці публікації засвідчують позицію небайдужого громадянина, вірного сина Вітчизни, який, маючи загострене відчуття справедливості, роздумує над морально-етичними та політичними реаліями сучасного світу та стривожений станом речей у суспільстві. Наступні слова, що Ярослав Васильович сформулював як своєрідний епіграф до однієї з власних книг, яскраво відображають цю позицію:

Я не прозаїк, не драматург і тим більше не поет,
але люблю слово, вмію його читати
і розумію прочитане.
І довіку хочу з ним дружити я,
бо не вмію на одинці без нього довго жити.
Якщо воно вже працює –
то правдиве і гостре, як бритва,
і я ніколи з ним не здамся,
з ним в житті мене ніколи не скорити,
хоч до смерті мене можна бити,
бо захищає воно, правди щит і меч,
вектора правди нікому не дам змінити.

Навчаючи студентів чужої мови, виховуючи висококваліфікованих філологів-германістів, Я. В. Гаврилишин умів у той самий час прищеплювати молоді любов до своєї рідної мови та землі. Його життя і діяльність є для нас усіх гідним прикладом патріотизму, справедливості, невтомної самопосвяти, працьовитості, добропорядності, скромності та чесності. Уклінна Вам подяка за це, Учителю!

 

Ю. М. Захаров